О.В.Дудар. Борис Грінченко та Іван Нечуй-Левицький: боротьба за українське слово

1. Борис Грінченко та
Іван Нечуй-Левицький:
боротьба за українське слово
Ольга Дудар,
доцент кафедри історичної та громадянської освіти
Інституту післядипломної педагогічної освіти
Київського університету імені Бориса Грінченка,
кандидат історичних наук

2. Видатні українці
другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Іван Нечуй-Левицький
1838-1918 рр.
Борис Грінченко
1863-1910 рр.

3. Спільні риси
• Літературна творчість
• Боротьба за збереження української мови
• Освітня діяльність
• Участь у культурницькій діяльності
• Видавнича діяльність для потреб народу

4. Оцінки сучасників
«Іван
Левицький – се
великий артист
зору, се
колосальне,
усеобіймаюче
око України».
І. Франко
«Кайдашева сім’я» з
погляду на високо-
артистичне
змалювання
селянського життя і
добру композицію
належить до
найкращих оздоб
українського
письменства».
І. Франко

5. Оцінки сучасників
«Він належав до
“неспокійних, вихроватих”
натур, котрі кидаються на
всі боки, заповнюють
провалини, латають,
підтримують повалене,
валять те, що поставлене
не до ладу, будують нове,
шукають способів підняти
до роботи більше рук»
І. Франко
(про Бориса Грінченка)
«Ви й не збагнете,
яке то гірке і вкупі
солодке те почуття,
що збудили в мені
ваші вірші.
Я дякую... Вам і
Вашій музі…»
Леся Українка
(про Бориса Грінченка)

6. Леся Українка.
З листа до М. Драгоманова, серпень 1891 р.
«… Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо
прийдеться засудить нас навіки безневинно.
Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в
Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна
здалась би дурною. У нас тільки сміються з того
«Чорного моря», а прочитавши його, можна тільки
подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати
романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я
дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені
тільки жаль, що наша бідна українська література отак
поневіряється через різних Нечуїв, Кониських,
Чайченків і т. п. «корифеїв», а то, про мене, хоч би
їхніми творами греблі гачено».
(Василь Чайченко – псевдонім Б. Грінченка)

7. Іван Нечуй-Левицький.
«Непотрібність великоруської літератури
для України і для слов’янщини»
«… Тимчасом народність в літературі по формі й по
вмістові зробить доступнішими для народу навіть такі
літературні твори, в котрих буде описана жизнь вищих
верств людського громадянства.
І тільки реальна, національна та народна література
разом в трьох принципах може стати в великій пригоді
для всієї нації зверху донизу: може мати велику вагу і
великий вплив. Така література буде правдивим, не
хибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе,
яка вона є, роздивиться на себе, оцінує себе. Ціла нація
в такій літературі може примітити свої достоїнства і
свою недостачу, свій добрий бік і свої хибности; знайти
похвалу собі чи ганьбу».

8. Борис Грінченко.
«Кілька слів про нашу літературну мову»
«Насамперед: який це «язик галицько-руський»?
– Видима річ – той, що його вживають у Галичині.
Що таке Галичина? Частина великої України-Русі –
така саме частина, як Буковина, Київщина,
Полтавщина, Херсонщина...
Чи може бути «язик буковинсько-руський»,
«київсько-руський», «херсонсько-руський»?
Зрозуміло, що – ні... Над усіма цими частинами з
одного великого цілого ... стоїть одно загальне ім’я:
Україна-Русь; по всіх цих частинах живе один
народ: українсько-руський і балака однією мовою:
українсько-руською...
Так я дивлюсь на нашу справу».

9. Борис Грінченко та Іван Нечуй-Левицький мали багато
спільного у поглядах на народну освіту, розвиток
української мови та літератури.
Часом їхні висловлювання були різкими, але
зумовленими щирим вболіванням за долю України.