Бібліографічний нарис «Я обтесую слово, мов камінь тверде…» присвячено українському поету, перекладачу, Лауреату премії ім. Т. Г. Шевченка Володимиру Омеляновичу Забаштанському.
1. Відділ культури
Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації
Централізована бібліотечна система
Дарницького району
Публічна бібліотека ім. Г. Квітки-Основ’яненка
До 80 - річчя від дня народження
Володимира Омеляновича Забаштанського
(1940- 2001)
Бібліографічний нарис
Київ, 2020
2. 2
УДК 821.161.2'06.09(092)Забаштанський
Я 11
«Я обтесую слово, мов камінь тверде…» : до 80-річчя від
дня народження Володимира Омеляновича Забаштанського
(1940- 2001) : бібліографічний нарис / укладач Т. П. Коблікова ;
комп’ютерний набір Т. М. Рибалка. – Київ : Публічна бібліотека
ім. Г. Квітки-Основ’яненка, 2020. – 12 с.
Бібліографічний нарис «Я обтесую слово, мов камінь
тверде…» присвячено українському поету, перекладачу,
Лауреату премії ім. Т. Г. Шевченка Володимиру Омеляновичу
Забаштанському.
При підготовці бібліографічного нарису використано
книжковий фонд Публічної бібліотеки Г. Квітки-Основ’яненка.
Матеріал розміщено в алфавітному порядку.
Нарис адресований широкому колу читачів.
Укладач Т. П. Кблікова
Комп’ютерний набір Т. М. Рибалка
3. 3
Той, який бачив серцем
Видатний український поет та перекладач, громадсь-
кий діяч Володимир Забаштанський пройшов
найлютішою дорогою несамовитого болю і
«запломенів, як свічечка, на вітрах доби, зануртував, як
чорна правда згорьованої землі, - нашої стражденної
матері – України».
Він активно увійшов у літературний процес, тим
більше, що його перші досягнення припадають на 60-
ті роки ХХ століття, період формування та розквіту
«шістдесятницького руху». Тобто молодий поет
потрапив до літературного виру, що знаменував собою
появу в письменницькому просторі таких видатних
імен, як Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола
Вінграновський, Дмитро Павличко, Іван Драч та ін.
Володимир Омелянович був нагороджений орденом
«Знак Пошани» (1982), Почесною Грамотою Верховної
Ради України(1991), орденом «За мужність» (1997).
Його поетичний талант удостоєний Національної
премії України ім. Тараса Шевченка (1986),
Республіканської комсомольськой премії ім. Миколи
Островського (1974), літературної премії Володимира
Булаєнка, міжнародної премії Фундації родини
Антоновичів (США, 1997).
Щоб краще зрозуміти поета, великий Генріх Гейне
радив відвідати його батьківщину. У цій, на перший
погляд, простій пораді – велика мудрість, бо справді:
хто краще повідає про митця, ніж його отча земля?
4. 4
Народився Володимир Забаштанський у древньому
подільському містечку Браїлів (тепер – селище типу
Жмеринського району Вінницької області). Його рід
по-вуличному називали Троянами (за переказами,
прабаба поета тричі народжувала трійню), і
вирізнялися вони працьовитістю та волелюбністю. Про
це згодом Володимир писатиме у віршах (збірки:
«Древо роду», «Браїлівські балади»), пожвавлюючи
розповідь веселими подробицями про те, як його діди й
дядьки, що звікували за баштанами, «беручкість мали
розумову», «косою й шаблею могли», достойно
виявили себе у лавах і Богдана, і Кармалюка.
Володимир, як і його забаштанський рід, був
напрочуд вольовим та працьовитим, адже ще з юних
років пройшов гартування духу в робітничому
середовищі: закінчивши після семирічки будівельну
школу на Донбасі, працював бутоломом у кар’єрах,
підручним кочегара на цукровому заводі, робітником у
радгоспі.
Життя лише починалось. Однак доля вчинила з ним
напівголодним подільським каменярем, надзвичайно
жорстоко: внаслідок нещасного випадку у 18 років
Володимир втратив очі й руки…
Здавалося б, що безнадія та відчай назавжди
опанують хлопцем у такому безпросвітному
становищи. Але не марно сказано, що «Браїлів стоїть
на граніті, і люди його кам’яні». У цих рядках
приховується одна з розгадок життєвого подвигу
Володимира Забаштанського – вони мовби висвічують
долю поета – трагічну й звитяжну. Темні окуляри
5. 5
прикрили обпалені вибухом очі, протези доточили
понівечені руки. А він, зібравши докупи жагуче
бажання жити та залізну волю перемагати обставини
життя, прийняв жорстокий виклик долі. Стоїчно. І з
нещадною прямотою заявив:
В синіх скелях поезії волею розуму
Я обтесую слово, мов камінь, тверде.
Серце знову по вінця наповнене грозщами,
Я живу, і борюсь, і творю для людей.
З ними йду, забуваючи горе і муки,
І жага життя пломеніє, кипить:
В них мільони є рук – з ними я не безрукий.
В них мільони очей – з ними я не сліпий
(«Відвертість»)
І, справді, поет не залишився наодинці з горем. Тепло
товариських долонь та сердець він відчуватиме
повсякчас, про що свідчать посвяти у його книгах.
Доля, ніби похопившись від власної жорстокості,
подарувала йому людей, які допомогали талановитому
юнакові – учителів,таварищів, друзів по літстудії. З
їхньою підримкою Володимир Забаштанський із
золотою медаллю закінчив середню школу і вступив на
філологічний факультет Київського державного
університету ім.Т. Г. Шевченка. Однокурсники
встановили почерговість – щодня приводили товарища
з Подолу на лекції, щодня читали. Все брав пам’яттю,
яку з роками натренував настільки, що вона була
6. 6
здатна увібрати, осягнути, осмислити, втримати будь-
яку науку: старослов’янську та історичну граматику,
теорію літератури і філософію та ін.
У пам’яті складав і вірші. Здебільшого вночі, а зранку
та вдень їх записувала вірна помічниця та розразниця –
дружина – Ольга Василівна.Тій, яка сміливо розділила
його непросту життєву долю, митець присвячує ліричні
рядки, сповнені безмежної любові та вдячності:
Звісно, щоб я не блукав в темнині
Ще на початку крутої стежини,
Небо всевладно послало мені
Очі і руки моєї дружини.
Ще у студентськи роки
Володимир Забаштанський
дебютував поетичною
збіркою «Наказ каменярів»
(1967), яка репрезентувала
поета як своєрідне
літературне явище.
Тоді ж його прийняли до
Спілки письменників
України. Закінчивши з
відзнакою університет,
Володимир остаточно обирає
долю, ім’я котрій – поезія. Він наповнює своє життя
високим духовним сенсом, що не просто дає змогу
почуватися рівним серед рівних, а й повести за собою
7. 7
тих, хто втратив віру в майбутнє. Особливо цікавими
поетові були люди, які подолали важку недугу і
вибороли у безжальної долі право на повноцінне життя
(вірші «Крицею рядка», «Гранітна людина», «сашко»,
«Очі»).
Загострене сприйняття реального світу робить його
поезію сучасною в доброму розумінні цього слова.
Ліричний герой Забаштанського осмислює своє життя
як героїчне діяння в літературі, де потрібно не менше
сміливості, ніж на будівництві дороги. Йдеться про
тепло правдивого слова, про тепло перемоги над
духовною неміччю, яке буває твердішим за броню.
Надзвичайно плідним для митця і наступне
десятиліття, протягом якого одна за одною вийшли
збірки «Віра в людину» (1971), «Моя вузькоколійка»
(1973), «Криницею рядка» (1977). Поступово
накопичуючись від збірки до збірки, поетичний
доробок Володимира Забаштанського вже на початку
80-х років склав п’ять вагомих циклів: образи з
народного життя – «балади буднів» («Хата», «Ноги»,
Весільна балада», «Поєдинок»); культурологічні етюди
та письменницькі портрети («Колядники»,
«Сковорода», «Лесин вогонь» та ін.); медитації про
власну поетичну творчість («Світе мій», «Поетичний
жарт», «Круглі вірші» та ін.).
Школою майстерності Володимира Забаштанського
стали також переклади з російської, білоруської та
болгарської мов, з-поміж яких вирізняється добірка
творів Дам’яна Дам’янова, «Біла борозна» Анатолія
Іванова, дві повісті Віктора Астаф’єва, «Син Тихого
8. 8
Дону» Михайла Андріанова, Езопові байки; переклад
творів Расула Рзу (для видавництва «Дніпро»), твори
казахських і киргизьких поетів.
Саме у це десятиліття еволюція художнього
мислення Забаштанського відбувається у бік
стилістичної врівноваженості, поглиблення
псіхологізму. Кращим зразком цього може слугувати
коротка (всього на 24 рядки) оповідка-замальовка «Тугі
вузлятка» та збірка «Треба стояти» (1986), «Браїлівські
балади» (1989).
90-ті роки Володимир Забаштанський зустрів у
повному розквіті свого поетичного дару, що акумулює
у собі і природні здібності, і глибоку начитаність, і
постійне самовдосконалення у поетичній техніці.
Зокрема, останнє десятиліття виходом збірок
«Вереснева земля», «Найкревніша рідня», «Свічечкою
слова».
Кредо життєвих прагнень Володимир Омелянович
висловив у зверненні до гріховно – святої рідної
України у вірші «Молитва». Поет молиться за «славу
її», «за пам’ять убієнних за волю синів», а звертаючись
до Бога, - вірить у Його милосердність, Його
всепрощення. Митець сподівається, спокутуючи гріхи,
Україна відродить власну самодостатність,
незалежність – таким оптимістичним є його погляд на
майбутнє святоматеринської землі.
Порушуючи питання особистісного та національного
характеру, Забаштанський завжди торкався
споконвічних філософських проблем. Тема правди і
честі у нього нерозривно пов’язана з питанням
9. 9
суспільно-особистісної функції поета та його роботи.
Принциповим для Володимира Омеляновича стало й
поняття честі: справжній громадянин повинен
дорожити рідною мовою, бо інакше він не є
повноцінним:
…Вирви з серця одвічну погорду,
Мов немає на світі малих.
Для народу свойого велика
Кожна з мов, як творіння вінець.
Люд без мови – то глина безлика,
Без’язика отара овец
(«Синівське»)
Остання книга поета «Свічечкою слова» (2000)
розкрила митця у всіййого творчій еволюції. Саме в ній
Володимир Омелянович постав поетом цілісним,
послідовним, у складному вияві стилістики й тропіки.
Його Слово – пристрасне, збуджуюче – спрямоване на
свідому й підсвідому дію на читачів.
Володимир Забаштанський, за спогадами друзів, був
людиною невгамовної дії. Багато уваги він приділяв
громадському життю, очолюючи з 1968 по 1993 роки
республіканську літературну школу-студію
«Кобза».Часто відвідував рідний Браїлів, де до нього
вишиковувалися небачені, за свідченням очевидців,
черги людей. За сприяння Забаштанського, споруджено
пам’ятник браїливчанам, загиблим у роки війни,
10. 10
надавалась допомога брайлівському музею Петра
Чайковського та Надії фон Мекк.
Водночас поет постійно працював, складаючи вірші,
та напружено слухав записи нових творів на плівку, які
читав хтось із рідних або друзів. У їхньому сприйнятті
він був ненаситний і невтомний. Тому в поезіях постає
і розкуте володіння словом, і ритмічне збагачення
вірша, природне насичення його живою розмовною
мовою. Та головне – постійне виховання у собі
сміливості думки, втручання у життя, сміливості
стверження й заперечення.
«…Із сином ішов тією покрученою стежкою, якою в
юності ходив до гранітних воріт на роботу. Вони
спускались з крутизни, заходили між скелі – батько вів
безпомилково. «Зараз побачиш моє небо». «Пройшли
ще трохи – обіч зозулясті, вишневі зазубні скель –
ворота. «Ось тут, поглянь, яке воно високе і чисте…».
11. 11
Хлопець аж здригнувся – та ж тато його бачить! Бачить
серцем рідну землю і людську доброту на ній».
Незрівнянно талановита свічечка поетичного таланту
відомого українського поета, перекладача,
громадського діяча Володимира Омеляновича
Забаштанського, який, як ніхто інший, умів «бачити
серцем» згасла на 62-му році життя.
Україна втратила неабияку особистість у культурно –
літературному просторі, людину, яка власним
прикладом, попри важкий душевний та фізичний біль,
взявши на озброєння Слово, продемонструвала
надзвичайну волю до життя та творчості.
Його тіло знайшло вічний спочинок на міському
кладовищі «Берківці», а душа, здається, літає й досі
поміж тими, хто у темряві відчаю та безнадії шукає
власний шлях до світла.
12. 12
Твори
1. Забаштанський, В. О. І все-таки-стою!.. : поезії,
переклади / Володимир Забаштанський ; [упоряд.
В. В. Забаштанського ; передм. І. М. Дзюби ;
післям. В.Д. Герасим'юка]. – Київ : Грамота,
2009. – 671 с. : портр.
Про В. О. Забаштанського
1. Бакуменко, О. Доброзвучна муза /
О. Бакуменко. – Київ : Україна, 2016. – 560 с.
2. Забаштанський Володимир // Історія української
літератури ХХ століття : у 2 кн. Кн.2 / за ред.
В. Г. Дончика. – Київ, 1998. – С. 146-158.
3. Ковалко, М. П. Дивлюсь на світ безмежний :
поезії / Михайло Ковалко ; [передм.
В. Забаштанського]. – Київ : Криниця, 2001. –
96 с. : портр.
4. Той, який бачив серцем : Володимир
Забаштанський // Календар знамених і пам’ятних
дат. – 2010. – № 4. – С. 37-44.
5. Павличко, Д. Володимир Забаштанський :
незламний характер / Д. Павличко // Українське
слово : хрестоматія укр. л-ри та літ. критики ХХ
століття : у 4 кн. Т. 4. – Київ, 1995. – С. 561-564.