Хто з нас у дитячому садочку, а згодом і у школі не декламував «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», які вели у зачарований казковий дивосвіт? У січні Україна відзначає 130-річчя від дня народження автора цих шедеврів – Павла Тичини. Його вірші живуть і радують читачів – і в цьому безсмертя поета.

1. Геній, який відмовився
від свободи
до 130-річчя від дня народження Павла Тичини

2. Скількох світових письменників ви знаєте, ім'ям яких названо напрям, стиль, течію у
мистецтві? Кларнетизм названо на честь стильової якості манери поета Тичини та його
першої збірки.
Павлу вдалося поєднати в абсолютній гармонії три види мистецтва: музику, живопис та
художнє слово. Він грав на багатьох музичних інструментах, чудово співав, мав
абсолютний музичний слух і навіть вчив музичній грамоті відомого диригента Вірьовку.
Усе життя жалкував, що не пішов стежиною художника, хоч малював пречудово. Може,
саме тому писав свої твори тільки олівцем, наче малював.
Тичина вивчив майже 20 мов, ще й перекладав із них. Це вірменська, арабська, турецька
тощо. Перший поет-академік, міністр освіти, народний депутат, автор гімну УРСР, водночас
і той, кого професори Гарвардського університету висували на Нобелівську премію.
Усі його згадують як надзвичайно делікатну і добру людину. Тихий, чуттєвий, залюблений у
природу, мовчазний, розумний, десь несміливий… навіть беззахисний. Одного разу його в
коридорі «обчистили» діти, забрали годинника. Не пив, мало їв та й взагалі був
вегетаріанцем. Заповідав свою квартиру, майно і навіть грошові збереження залишити
країні.
Знав ціну дружбі. Наприклад, під час Другої світової війни єдине, що забрав із собою в
евакуацію, — це книга свого друга Миколи Хвильового, давно забороненого і
«викресленого» з життя суспільства.
https://litdvizh.com

3. Основні дати життя і творчості Павла Тичини
23 (за іншими даними 27) січня 1891 р. – народився у с. Піски на Чернігівщині
1907-1913 – навчання у Чернігівській духовній семінарії
1913-1917 – навчання у Київському комерційному інституті
1912 р. – з’являються перші друковані твори поета
1913-1914 – робота в редакції журналу «Світло», у газеті «Рада»
1915 р. – працює у Чернігівському статистичному бюро
1916-1917 – помічник хормейстра в українському театрі М. Садовського
1920-1923 – разом із Г. Верьовкою організовує хор (з 1921 р. – капела-студія ім. М. Леонтовича)
1923 р. – член спілки письменників «Гарт»
1923-1924 – співредактор журналу «Червоний шлях»
1926 р. – активний учасник створення організації ВАПЛІТЕ
з 1929 р. – член Академії наук Української РСР
1936-1943 – очолює Інститут літератури АН УРСР
1947 р. – отримує звання члена-кореспондента Болгарської АН, доктора філології
1943-1948 – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради національностей ВР УРСР
1962 р. – отримує Шевченківську премію
16 вересня 1967 р. – помер у м. Київ

4. 1906 роком Тичина датує свій перший «писемний» вірш «Синє небо закрилося». Вперше його було надруковано після
смерті поета у книзі «В серці у моїм» (1970)
Синє небо закрилося
Синє небо закрилося
Хмарою широкой.
Пісок вітер підимає,
Заліпляє око.
Закрутилось, завертілось,
Не видно нічого.
Тільки плаче десь дівчина, -
Не знаю од чого.
Вітер гуде, вітер свище,
Вітер завиває.
Розходилася річенька,
Хвилі підимає.
Хвилі ревуть, хвилі стогнуть,
Берег підмивають,
Що втопилася дівчина,
Вони те скривають.
Та дівчина, - та любила
Свого козаченка,
Як поїхав він за Десну,
Плакали оченьки .
Жде дівчина третю весну
Та й не діждалась.
А як пішла до річеньки –
Хвиля розплилась
Іде …

5. Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами,думами —
наче море кораблями, переповнилась
блакить Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки,
жайворон як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи
налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
(1918)

6. Ах не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.
Не чіпайте моєї Вкраїни!
Хай, по-вашому, вмерла вона.
Скажіть: нащо ці ваші знущання та
кпини?
Не чіпайте — просю вас — моєї Вкраїни:
Тільки це ж моя втіха одна!
Хіба можете ви зрозуміти,
Як її я кохаю, люблю?
Та коли б не вона, то для чого б і жити!
Але що… що вам бідним про це
говорити…
Чи ви любите матір свою?
Як часто в обіймах недолі
Ми любимо себе лякать,
Що нам вже не бачити волі,
Що горя свого не здолать.
Ми кажем, що сил вже немає;
Що нас роздавило життя.
І душу самітну жахає
Нікчемність людського буття.
І голову низько схиляєм,
Байдужо на світ ми глядим,
А так живучи, ми й не знаєм,
Що це ж не живем ми, а спим!
А справді: ще скільки в нас сили,
Як кров грає в нас молода!
А ми швидко так постаріли… –
Життя он за нами рида!

7. Уже світає
Уже світає, а ще імла…
На небі зморшка лягла.
— Як зайшла ж мені
печаль!
Промінні заори в’оралися
у хмари.
Чую — фанфари!
— Як зайшла ж мені
печаль!
Ой, не фанфари то, а
сурми і гармати.
Лежи, не прокидайся, моя
мати!..
Прокляття всім, прокляття
всім, хто звіром став!
Антистрофа
Найглибший, найвеличніший і
разом з тим
найпростіший зміст, укладений на
двох-трьох
нотах, – оце й є справжній гімн.
Без конкурсів, без нагород
напишіть ви сучасне
«Христос воскрес».
(1920)

8. Зразу ж за селом
Зразу ж за селом –
всіх їх розстріляли.
всіх пороздягали,
з мертвих насміхали,
били їм чолом.
Випала ж зима! –
що тепер всім воля,
врізали вам поля,
в головах тополя,
а голів нема.
Як зчорніла ніч –
за селом світило,
з співами ходило,
берегло, будило
безневинну січ.
Листи до поета
Ви десь, мабуть, не з наших сел,
Або ж…о ні, не смію.
Читала Вас я – і не все,
Не все я розумію.
Чи я у полі, чи в лісу –
Усе мені здається:
У Вас, у книжці неживе,
А тут живе, сміється…
Про Вас недавно хтось писав:
«Поезії окраса».
А все ж таки у Вас не так,
Не так, як у Тараса.
Про все в Вас єсть6 і за народ,
І за недолю краю.
А як до серця те узять –
Даруйте, я не знаю.
(1920)

9. ...Три місяці пробігло,
мов кораблі веселі в морі —
всіма цвітами процвітані,
добрим скарбом переповнені.
Три місяці — пустинь Китаївська
і в ній Сковорода
немов пливли —
поміж садами рожаїстими,
серед криничного узлісся,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє
і зупинятися не хоче...
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
встає з досвітньої молитви
і в сад іде
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не
доклюються
і солодко співають, сон
розказують.
А сонце скрізь у всі кінці,
мов над главою Моїсея,
послало сяючії роги —
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі,
протирає —
О господи, як ти всього мене
наповнив
щедро, щедротно!...
(1920-1940)

10. За всіх скажу
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів’ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!
Ніколи так ще дух не безумів!
О дух ясний – без яду і без жала, -
давно ти снив? – а вже сучасних дій
всього мене обняв, здавив, напружив,
і я встаю, нову вдихаю міць.
Не мрію, ні, повіки я розмружив –
іронія і гордість на лиці,
іронія…
(1924)
Весна
Весна, весна!
Яка блакить, який кругом прозор!
Садками ходить брунькоцвіт, а в небі —
злотозор.
Весна, весна! Який там гон на крилах
вітерка? — то в вишині біжить, зника
хмар-хмарова ріка. Шумлять згори шум-
пінярі;
ріка своїм хребтом несе
торжественно вперед веселий, скреслий
лом.
Ще синій ліс не взеленів, але квіток
проріст уже підняв і розрізнив торішній
злеглий лист.
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон тонить:
хмар-хмарова весна!

11. О Україно! Сонце волі!
Від ран твоїх мене болить.
За тебе б – ворога спалить.
Твою скорботу, муки, болі
я хочу в себе перелить.
Мене ж ти від землі родила
земні твої я груди ссав,
по горах, по полях гайсав.
Твоя рука – на шлях водила,
твою я силу запасав.
А потім, як на ноги звівся
і як на голосі почувсь, -
я заспівав, аж сам незчувсь,
як я й співцем твоїм зробився,
і весь в тривогу обернувсь…
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не
питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу.
(1942)
Я утверждаюсь
В безсонну ніч

12. Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа
шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї?
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї…
"Я твій" — десь чують дідугани,
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте,
як сплять гаї!
***
(1963)
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!

13. ...Ще не раз колись розквітну! –
Чи в цеху, чи над ріллею
мисль моя когось зачепить –
думку творчу хай моєю
вишню мов тендітну щепить.
На нове прищепить...
Вишня ж виросте.
І вродять вишеньки.
Й ось завітають вдвох,
обнявшись,
тихим пливом юнка й хлопець.
Заспівають!
І мене відродять співом,
задушевним співом...
В поколіннях я озвуся, –
не згорю і не загасну, —
мов огні електробуду...
І в майбутню пору ясну
в пісні знов явлюся.
Й буду – в людях жити буду.
Ну як би я міг без твоєї усмішки?
Не міг би я бачить трави колихання,
ні погляду гір, ні тремтіння берези.
ні в озері тім ряботиння, одсоння…
Ми в лісі живем. Мов на дні океану.
Уранці проснешся – ой, високо ж небо!
Ген високо в небі жене вітер хмари!
А сонце між листом, а іволги щебіт,
а шум літака, що враз тишу проріже!
Коли ти працюєш, я бачу, як вся ти
зростаєшся з ділом, у ритм увіходиш.
Тоді до роботи й мене іще більше
щось тягне велике, як сонце блискуче,
як погляд здивований квітки…

14. А я у гай ходила
по квітку
ось яку!
А там, дерева – люлі,
і все отак зозулі:
ку-ку!
Я зайчика зустріла,
дрімав він на горбку.
Була б його спіймала,
зозуля ізлякала:
ку-ку!
Пастелі
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— Сонце —
Пробіг зайчик.
1917

15. Не одно уже століття
Дуб стояв, простерши віття,-
весь в корі, як у броні,
трудні роки, ночі й дні...
Знав одне лиш добре діло.
Листя дихало й раділо,
Дуб добрячим обростав —
доки й сам, як витязь, став.
Батьком був він Клену й Глоду.
Всім давав він прохолоду.
Кожен знав: хай грім гримить —
Дуб од бурі захистить.
Ось минуло ще століття...
Розгулялось лихоліття:
з півночі, з-під білих вій
хижо глянув Вітровій.
Глянув, станув, розігнався,
Дуб зелений захитався,
віттям він загомонів:
— Стережись! Встає мій гнів!
Ми ж ні в чім тобі не винні.
Ми — в землі, в своїм корінні!!! —
...Та іде на Дуба в бій
розбишака Вітровій.
— Не шматуй красу зелену!
Я — захисник В'язу й Клену.
Ти на нас не налітай! —
пропадом ти пропадай!
Вітер слухати не хоче —
Дуба рве, свистить, регоче.
Густо Гусінь наліза —
думає, що Дуб — лоза.
Ну, а Дуб стоїть, не гнеться,
силі Вітру не дається.
Тільки віттям стрепене —
Гусінь з нього вниз сипне...
Знов тут Вітер налітає,
листя на льоту хватає.
— Падай,— каже,— на ріллю,
а то Шашіль я нашлю!
(1981)