«У глибину віків із свічкою…» : виставка історичних романів Володимира Малика для читачів-учнів 8-9 кл. До видання: «На крилах книг» : метод. поради до Всеукр. тижня дит. читання / НБУ для дітей ; авт.-уклад. Ю. В. Осадча. — Київ, 2021.

1. У глибину віків
зі свічкою...
Виставка історичних
романів
Володимира Малика
(до 100-річчя від дня
народження)

2. Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Ліна Костенко

3. Володимир Малик (1921-1998)
Його називали козацьким Дюма, українським Сенкевичем або
Вальтером Скоттом. Секрет читацької любові до творів письменника
відкрив Борис Чайківський: «Він заворожує чудовими й чарівними
мандрами з країни в країну, з епохи в епоху, примушує радіти й
ридати, любити й ненавидіти, переживати, як власні, знегоди й
перемоги героїв».

5. «Арсен мовчки пригорнув
кохану до грудей, ніби хотів
назавжди захистити її від
усього лихого на світі. А
серцем слухав далечінь, і
йому вже вчувалися звуки
козацьких сурм, що кличуть
у похід, іржання бойових
коней на коротких
привалах, приглушені
голоси товаришів і ледь
чутний брязкіт зброї в
тривожній тиші ночі… І
зрозумів він, що його щастя
коротке. От-от життя знову
покличе на тяжку
нескінченну дорогу,
назустріч вітрам і грозам…
Бо й само ж воно — дорога
без кінця!»

7. І було три брати: одному ім’я Кий,
другому — Щек, третьому —
Хорив, і сестра їхня — Либідь…
(«Повість временних літ»)
«... Та чи варто мені, князю, повертатися
туди, на окраїну землі нашої…? Чи не
розумніше буде сісти тут, на цій горі,
звідки видно всю землю полянську і
куди сходяться дороги від усіх
племен і родів наших слов’янських
— і з Дніпра, і з Десни, і з Прип’яті, і з
Росі, і з Сули… Справимо учту та на
радощах, осяяні золотим промінням
Світовида, закладемо тут город…
Щоб став він моєю столицею,
осереддям усієї нашої землі!»

9. Загородили русичі поле щитами
черленими,
шукаючи собі честі, а князеві слави...
(«Слово о полку Ігоревім»)
Брате мій, хоробрий буй-туре
Всеволоде! —вигукнув Ігор. —
Прости мене, що завів тебе сюди на
погибель… Боже, дай мені смерті,
щоб не бачити, як упаде мій брат!
Бо це я в усьому винен! Тепер
споминаю я гріхи свої перед
Господом Богом моїм, — як багато
убивств заподіяв я і крові пролив у
землі християнській! І се нині виджу
кару від Господа Бога мого!.. Де нині
улюблений брат мій? Де нині брата
мого син? Де чадо моє? Де бояри
думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк
мій? Се воздав мені Господь за
беззаконня моє і за злість мою! І
впали сьогодні гріхи мої на голову
мою!..

11. «В літо 6749 (1240). У той же рік
прийшов Батий до Києва в силі тяжкій
зі многим множеством воїв своїх і
оточив місто і обступив силою
татарською. І опинилося воно в облозі
великій. І став Батий неподалік від
нього, а вої його облягли город… І
наповнилася земля Руська ворогами…»
Свіча в розореному, оскверненому
чужинцями храмі? В Софії
великопрестольній київській?.. Де,
здається, знищили сам дух народу, на
який напали?.. І тут — горить свіча?
Звідки? Чия рука її поставила? Добриня
раптом відчув, як щось здригнулося в
його вистражданій душі, ніби
відсунулася чорна заслінка — і в неї
ввірвалося живодайне весняне тепло і
світло.

13. Ой у степу криниченька, з неï вода протiкає.
Гей, там чумак сивi воли пасе та з криницi
напуває.
Воли ревуть, води не п'ють, бо в Крим
дорiженьку чують
Ой Бог знає, та Бог i вiдає, де чумаченьки
ночують.
(З чумацької пісні)
Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой
Чумацький Шлях, що на небі!
– А чому він Чумацький? – спитала Катря.
– Бо показує дорогу чумакам до Криму.
– А люди кажуть, що то дорога, що
перетинається посередині світу: одна веде в
пекло, а друга – в рай.
– Мабуть, що так, – погодився Івась. – І ще я
гадаю, що Чумацький Шлях – то дорога до
щастя! Для добрих, для праведних людей!
Одні доходять до нього раніше, інші –
пізніше… Але доходять! Сподіватимемося і
ми, що знайдемо своє щастя…

14. «Історія – це застигле, давно відшуміле
життя. Багатьом воно здається мертвим.
А для мене – ні. Бо я знаю історію, і вона для
мене, мов жива... Хіба не варто
прожити майже вісімдесят років, щоб у
тиші свого маленького кабінету відкрити
сотням чи тисячам читачів буйні пориви
вітрів історії?»
(Володимир Малик)